Проза Уайльда це як вишукане вино, яке хочеться смакувати в особливій атмосфері. Хочеться уявити себе таким собі англійським лордом 19го століття, який тільки що провів світський раут і після того, як більша частина гостей роз'їхалася, залишився удвох з найкращим другом у вітальні свого родового маєтку. Цей друг вкрай розумний, Остер на мову і здатний так спритно і чемно вести бесіду, що, мабуть, навіть якщо він почне вас ображати, то зробить це так витончено, що образитися буде абсолютно неможливо. В першу чергу захочеться захопитися його винятковою харизмою і всіма тими іронічними сентенціями, якими він сипле, як з рогу достатку.
Це неймовірно гарно! Раджу всім!

Розповідь цей, як і всі твори Уайльда, протягає зневажливим поблажливістю, що межує з дратівливістю. Та й в даній ситуації є, за що! Привид намагається там, намагається, наводить шереху, лякає покоління людей до нервових зривів, а тут є якісь американці і зовсім не віддають належну шану прівіденческіх, знаєте, традицій, а дуже навіть навпаки - самі лякають його, як справжні вовкулаки та інші полтергейсти, та ще й крему всякі проти скрипу впарюють. Крему! Проти скрипу! Так це ж задихнутися можна якась невежественность. Сміх один, та й годі