Дитячи жахи? Як це?
Напевне, це перше, що спаде на думку пересічному читачеві, коли він побачить на крамничній полиці цю книгу. Ви можете не бути завзятим жахоманом чи то навіть читачем, але про Клайва Баркера, скоріш за все, колись та й чули. Він відомий не тільки своїми творами в жанрі горор, але й численними їхніми екранізаціями, та навіть відео-іграми, для яких пан Баркер не просто надав літературну основу, але й виступав у якості режисера та продюсера. Автор свого часу був достатньо відомим, щоб критики порівнювали його навіть із Кінґом – хоча, звісно, посягнути на трон Короля жахів він не спромігся.
- Ну добре, - скажете ви. – Але ж всі його твори мають бути марковані позначкою «18+» ледве не на пів обкладинки. І раптом – дитяча книга?
Жодної помилки тут немає. «Викрадач вічності» - то дійсно геть особливий випадок. Єдиний в бібліографії Клайва Баркера твір, призначений саме для дітей. Так, так, не підлітків навіть, а саме дітей – середнього шкільного віку, себто десь від 8 до 12 років. І перш ніж розбиратися з ним безпосередньо, давайте розберемося – а чи насправді жахи є таким вже «недитячим» жанром?
Напевне, всі ми пам’ятаємо казочку про Івасика-Телесика – хлопчика, якого вкрала відьма, що разом із своєю дочкою, Зміючкою Оленкою, збиралася засмажити та з’їсти його, але натомість з’їла власну дочку, яку наш герой, без зайвих вагань, живцем спалив у пічці. Погодьтесь, якщо подивитися на цей сюжет поза межами характерної казкової стилістики, то вийде історія, яка в принципі, не дуже відрізняється від класики американських жахів типу «Пагорби мають очі» чи інших блокбастерів від Веса Крейвена та послідовників.
Ні-ні-ні, я жодним чином не хочу вас лякати – просто зазначаю, що в фольклорі (не тільки нашому, насправді) завжди існував прошарок казок та історій які за змістом є жахами. Так само як є й представники фентезі, комедії, детектива та купи інших жанрів.
І знаєте, що цікаво? Як подивитися, то «Викрадач вічності» набагато м’якший та коректніший за «Івасика-Телесика», «Гензель та Гретель» та інших. Баркер не тільки викладає схожу за архетипом казкову історію «на сучасний лад», але й значно розвиває її, утворюючи живих, яскравих персонажів, яким хочеться співчувати, долями яких переймаєшся. І при тому він завжди тримається «в рамках», не дозволяючи містичним жахам перейти в жахи фізіологічні (себто в зображення насильства). Його історія – захоплива, сповнена загрози та виклику, але ніколи не стає огидною та бридкою.
«Викрадач вічності» за базовим сюжетом дещо схожий на «Казку про втрачений час» Євгена Шварца – або на епізод з Островом Дурнів з «Пінокіо» - і загалом це сюжет з досить прозорою та зрозумілою мораллю про те, що не варто гаяти свій час, бо час є швидкоплинним. Але на цій основі збудовано дійсно розлогу історію, в яку органічно вплетено багато інших елементів: як то сім’я, дружба, відповідальність, тощо. ЇЇ головний герой – це не безпорадна жертва, як це часто буває саме в «дорослих» жахах. Він розумний, кмітливий, спостережливий та рішучий. Це не той випадок коли ви будете ляскати себе по лобу й скрикувати «Ну що ж ти робиш?!» як, знов-таки, часто буває в поганих горорах. Ба більше – сам герой вдався авторові дуже живим, його переживаннями легко перейнятися, його вчинки зрозумілі та мотивовані.
У Клайва Баркера дійсно вийшла захоплива і добротна історія, яка, як і належить жахам, трохи лоскоче нерви, але ніколи не забуває, для кого саме написана. Якщо вам хочеться дійсно непересічного твору для своєї дитини – сміливо звертайте увагу на «Викрадача Вічності». Мій восьмирічний син почав читати його разом зі мною (бо я попередив, що це жахи), але вже на першій третині так захопився, що терпіння дочекатися мене з роботи йому вже не стало, і далі він читав вже сам. Та й мені, після того, було цікаво дізнатися, чим все закінчилося, і цю книгу я дочитав вже сам – із задоволенням. «Викрадач» - це один із тих випадків, коли автор розуміє, що пише для дітей, а не для розумово відсталих, і тому сюжет і характери подані «крізь очі дитини», а не лише спрощені та примітизовані. А як на мене, саме це вирізняє хорошу дитячу книгу.
Українське видання заслуговує на окрему відзнаку. Невеличка книжка за дуже демократичною ціною, з прекрасним перекладом та чудовими (та трошки лячними, бо жанр зобов’язує) ілюстраціями в стилі творів Тіма Бертона. Якщо ви вагалися, чи вдалося «дорослому» авторові написати хорошу дитячу книгу – не сумнівайтеся. Вдалося прекрасно.
Володимир Кузнєцов
