1. “НОВА ЛЮДИНА” – ВАШ ДЕБЮТНИЙ РОМАН? ЯК ДОВГО ВИ ЙШЛИ ДО ЧИТАЧА?
Антиутопія «Нова людина» – не перший написаний, але перший виданий роман. А от перший написаний стане невдовзі другим виданим. На мій погляд, це дуже дивно. Бо захоплююча, повна карколомних пригод підліткова фентезі, здавалося б, швидше ніж антиутопія зацікавить якесь із видавництв. Проте Дара Корній, порекомендувавши «Нову людину» редакторці КМ-Букс Мілі Іванцовій, зробила диво, і саме з цього рукопису народився паперовий первісток. За що я Дарі Корній та Мілі Іванцовій вдячна, адже шлях до книги – це геть непростий квест.
Бо якщо йдеться про малу форму, то дорогу до читачів не назвала б виснажливою. Публікації оповідань в журналах траплялися регулярно. Із цим якраз склалося хутко. А от обом романам не щастило. І начеб один із них майнув перед очима видавців, завоювавши нагороду Коронації слова в 2011році, проте щось мене берегло від стрімкого видання книги. Тоді, відправляючи тексти у різні видавництва і навіть не отримуючи у відповідь жодного слова, ні лайливого, ні ввічливої відписки, я мордувалася від цієї глухої тиші, розуміючи, що ті рукописи ніхто й не читає. А тепер збагнула задум. Що надто швидко, то нездорово. Люди не схильні цінувати даровизни, яка приходить дуже легко. У мене перед очима чимало прикладів, які доводять це. Мабуть, за все, що відбувається з нами, треба бути вдячними, бо Світобудова, відтягуючи здійснення мрії, таким чином дещо пояснює, вчить затято простувати до мети, випробовує на міцність.
Для автора існує багато різних спокус пришвидшити процес або якось, бочком-бочком, прослизнути в літературу. Наприклад, можна самотужки видати книгу, заплативши власні гроші – мені пропонували таке, до речі. Скажімо, можна піддатися на «какая разніца» і видати її російською мовою – така пропозиція була теж, ще до війни, але пішла услід за попередньою. А ще писати про те, за що гарантовано заплатять. Про літературних негрів і замовні книги відомо віддавна. Та життя завжди підкидає такі-от гачечки й хитро стежить за тобою: впіймається-не впіймається «рибка»? Як пройти між Сциллою спокус і Харибдою власних бажань неушкодженою? І це давно відомо. Якщо твердо вирішиш керуватися принципами, то зможеш уникнути кораблетрощі власної душі та вийти на широке плесо. Лишень це довга дорога, але коротші не підходять, заведуть не туди. Ну, а кому зараз легко?
- “НОВА ЛЮДИНА” – РОМАН-АНТИУТОПІЯ. ТВОРИ ТАКОГО ЖАНРУ МАЮТЬ НА МЕТІ ВІД ЧОГОСЬ ЗАСТЕРЕГТИ ЛЮДСТВО. А ВАШ РОМАН – ЦЕ БІЛЬШЕ ПЕРЕДБАЧЕННЯ ЧИ ЗАСТЕРЕЖЕННЯ?
«Нова людина» – не надто класична антиутопія. Передбачення і застереження там є, звісно… Однак неможливо точно сказати, як все поточиться, яке гирло обере ріка поступу. А ті, кого вартувало б застерегти від ризикованих рішень, не факт, що читають книги. Для мене передбачення і застереження не головні… «Нова людина» – це важливі питання. У вдалому питанні криється… не завжди й відповідь, але пошук, сходинка, яка провадить далі, вище, наближає до відповіді. Хто ми? Шукаймо відповідь! Натяків у світі довкруж нас чимало. І це не єдине питання роману. Сподіваюся, що питання та натяки в «Новій людині» сколихнуть читачів, витягнуть їх з мушель буденних клопотів на гірські простори духа.
- ЧИ ХОТІЛИ Б ВИ ЖИТИ У ЧАС “НОВОЇ ЛЮДИНИ”?
Ой, дякую за чудесне питання! Ні! Нізащо!
Якось чула: «Ой, а як гарно було жити б у середньовіччі! Дами, лицарі, турніри, менестрелі. Так романтично!» Історик у мені на це лише істерично регоче. Чума і холера – це романтично?! Страхітливо загиджені смердючі міста – так чудово?.. Діти, що з трьох-чотирьох років важкенько працюють і рідко доживають до повноліття – де ж тут криється привабливість? Можу, як історик, топтатися по рожевих окулярах наївного романтика довго, проте повернімося до 2117 року в «Новій людині». Пишучи книгу, я в цьому світі «прожила» майже рік. Тож мені легко уявити себе там. Та й жахнутися. Погляньте на власних батьків чи дідусів-бабусь, котрі захлинаються в морі стрімких змін, що стерли їхній звичний світ бадьорого радіо зрання, хімічних завивок-кульбабок, Алли Пугачової, та викинули в бурхливе незрозуміле майбутнє з невідомими інтернетом, фейсбуком, мобілками з крихітними літерками зі – страшно сказати – якимись есемесками, з отими англіцизмами, які множаться у мові дітей і внуків мегабайтами-копіпастами, пластиковими картками – всі досягнення прогресу також можна перелічувати довго. А ці зміни все ж приходять не всі відразу, їх освоєння можна доручити молодшим рідним-близьким і так-сяк існувати в ледь зрозумілому реалі, та ігнорувати для них геть незрозумілий віртуал… А тепер уявіть: все наше сьогодення та й вивалити на голову якійсь людині з 1917 року? Все одночасно. Тут я трохи жартую, бо насправді мені кортить підгледіти на сто років вперед, але тільки не жити там. Є ще одне… Я не змогла б назавжди покинути тут рідних, навіть маючи доступ до машини часу. Ні! Нізащо.
- ЯК ВИ ПОСТАВИЛИСЬ БИ ДО ТОГО, АБИ “НОВУ ЛЮДИНУ” СПРОБУВАЛИ ЕКРАНІЗУВАТИ”?
Аж сторопіла від несподіванки, позаяк досі й не думала в тому керунку… А тепер доведеться мріяти про це! Спасибі за питання, яке спонукає копати Світобудову на виконання наступного бажання! «Нова людина» створена для 3-D! Хай я знову жартую над собою, проте цей текст дійсно напрочуд кінематографічний. Щоправда, втілити його у фільм обійдеться дорого. Ну що ж, Світобудово, як там стосунки у нас із Голівудом? Не виходить серйозно, даруйте, але я таки ж «за» екранізацію. Багатьох це може спонукати прочитати книгу, як першоджерело.
- ЯКІ ВАШІ УЛЮБЛЕНІ АВТОРИ? ЧИ ВІДЧУВАЄТЕ ЇХНІЙ ВПЛИВ НА ВЛАСНУ ТВОРЧІСТЬ?
О, таких авторів, мабуть, набереться на потяг із десятком вагонів! Серед них багато фантастів: Лем, Азімов, Толкін, Коллінз, Гейман, Бредбері, Тарковський, Роулінг, Орвел, Ле Гуїн, Дяченки, Кінг, Вілсон… Певно, що два-три вагони лише фантастів назбирається. А в інших ще їхатимуть Ремарк, Лондон, Пірсіг, Гессе, Леся Українка… Знаєте, назвавши Лесю Українку, я ще про поетів згадала! Мабуть, десяти вагонів замало. Знову жартую. Оскільки я – запойна читачка, то що ж поробиш, коли стільки людей гарне-різноманітне писали? І їхній вплив на мене повинен бути, не може не бути, на формування мене дуже багато текстів вплинуло, впливає і впливатиме. А все ж я шукаю власний голос. Навіть нахабно заявлю, що певні характерні прояви вже натякають, що голос цей твориться. Це енергійність і динаміка тексту. Несподівані повороти сюжетів. Обожнюю також свіжі ідеї або хоча б із неочікуваного ракурсу підглянуті давніші. Фінали, котрі не вираховуються на початку чи в середині оповіді. Хороша образна і влучна, точна, як математика, мова – захоплююся красою, багатством, витонченістю авторського інструмента. Сильні характери, не плаксії, герої, що обирають боротьбу, змінюються, зростають, перемагають навіть у смерті. Незмінна присутність фантастичного, тісненько переплетеного із реальністю.
- ВИ ЛЕГКО ПИШЕТЕ? ЗА ЯКИХ УМОВ? ЧИ “ДИСЦИПЛІНОВАНИЙ” ВИ ПИСЬМЕННИК?
По-різному буває. Іноді легко, коли ловиш хвилю, і вона несе тебе, як серфера із запаморочливою швидкістю натхнення. А буває, що якась акула нагодиться і… ти не допливла. На щастя, зараз «не допливла» трапляється щоразу рідше. Досвід, той, що син помилок? Мабуть. Віддавна помітила, що текст іноді чогось вимагає, ходиш біля нього, випитуєш: «Чого ж тобі треба?», а він хвицається непокірним мустангом і не везе туди, куди тобі треба. Спершу це бісило. А тепер я дещо второпала. Текст насправді веде тебе повільною важкою дорогою пошуку матеріалу, здогадок, невеличких знахідок. Просувається повільно, але обростає наче скелет м’язами, вилюднює, гарнішає. І я навчаюся цінувати ці сповільнення. Вони дуже багато дарують, хай оті кілька виплеканих сторінок можуть вимучити, але вони врешті дошліфовуються, як твердий непіддатливий камінь до чудового блиску.
Якихось особливих умов для писання не потребую. Мозок працюватиме тільки над «смачними» темою та ідеями – головна умова. І так, я дисциплінований автор. Всередині сидить якийсь німець з нагайкою і не дає лінуватися, а вже якщо, скажімо є дед-лайн, то просто не можу підводити когось.
- ЧИ МОГЛИ БИ ПИСАТИ НА ЗАМОВЛЕННЯ?
Якщо тема мене цікавить, то так, адже вже це робила і часто. Мова про конкурси оповідань, коли в умовах є певна тема. Наш мозок – пречудовий орган, головною функцією якого є розв’язок задач, подолання проблем. І він не відмовиться від завдання, яке його зацікавило. Припустимо, я випадково дізнаюся, що ось проводиться конкурс фантастичних оповідань про час, то мозок умить прицмокує від захвату і потирає лапки: «Ти скажи, Ліщинська, яка ж цікава темочка!» І все. Тепер він нікуди не подінеться, увімкне уяву, пам’ять, шукатиме аналогії, вигадуватиме героїв, сюжетні ходи, аж поки не виконає роботу, яку любить. Тому нема різниці, чи писати на замовлену тему чи раптом тобі сяйне самостійно чудова ідея. Головне, аби мене захопила тема. Однак ніколи не змушую свій вибагливий гурманський мозок до рабської праці, якщо йому не цікава замовлена організаторами конкурсу тема.
- ЯКБИ МАЛИ ЗМОГУ “ПЕРЕНЕСТИ” ІЗ ЦАРИНИ ФАНТАСТИКИ ЯКЕСЬ НОУ-ХАУ В СУЧАСНИЙ СВІТ, ЩО БИ ЦЕ БУЛО?
Отут я схитрую! Мабуть, космічний корабель, здатний доправити нас до інших зірок, адже таке диво складається із маси винаходів, то квінтесенція технологічного поступу розумного виду. Крім того, це чисто практичний інтерес. От переконана, що людство, щоб вижити, повинне розширюватися. Не світові війни, котрі ведуться за щоразу менші ресурси планети шляхом винищення «зайвих» людей-споживачів, а розселення. Зрештою, такий закон життя, зупинятися не можна, Земля нас народила, однак ми повинні рости, вибиратися спершу на інші планети Сонячної системи, а згодом вирушити далі. Всередині живе впевненість, що це необхідно, якщо до цього не докладати зусиль, то якийсь нещасний випадок може перетворити людство на порох, на невиразний спомин у снах Творця.