Що може перетворити людину на звіра? Ні, навіть гірше, ніж на звіра? Бо звірі принаймні вбивають лише тоді, коли голодні.
Чи наше темне «я» може проявляти себе лише в надзвичайних обставинах? А чи ми здатні перетворювати на пекло життя наших рідних навіть за цілком мирних безпечних обставин? І чи таким уже невинним є невтручання? Просте спостереження за станом речей збоку, аби уникнути неприємностей та не нажити собі ворогів?
Роман Макса Кідрука «Де немає Бога» частково ставить ці питання перед читачем. Ці та чимало інших питань. Загалом цей роман – абсолютно нове слово в творчості Кідрука. Не дивно, що частка прихильників «Бота» не зовсім прихильно його сприйняли. Адже це – зовсім не технофентезі. Це взагалі не фентезі. І навіть не роман-катастрофа. Сам автор говорить: «Де немає Бога» – не про авіакатастрофу та спробу врятуватися в нестерпних умовах вічної мерзлоти…
Шість абсолютно різних людей – із різних країн, різних національностей і віросповідань. Різних за переконаннями, вподобаннями і навіть кольором шкіри. Шестеро «щасливчиків», яким пощастило уникнути неминучої смерті… Пощастило?..
Складно писати відгук, зберігаючи інтригу стосовно розвитку сюжету. І все ж будемо пам’ятати про тих, кому ще належить прочитати один із найсильніших романів у творчості Макса Кідрука. Отже, лише кілька зауваг стосовно стереотипів, які автор ламає.
У романі лише ТРИ герої. І з одним із них читач не знайомиться безпосередньо.
Як три герої? А чому ж тоді шість доль? Шестеро врятованих дорослих?
Досить оригінальний прийом, до якого вдався Макс Кідрук під час написання роману «Де немає Бога» – знайомити читача із головними героями із допомогою відзеркалення їхніх вчинків через сприйняття та перегукування окремих життєвих обставин інших персонажів. Такі собі люди-ліхтарики, що «підсвічують» нам ті чи інші моменти в характеристиці головного героя. Пояснюють, чому він вчинив саме так.
Сам Кідрук цих людей-«ліхтариків» називає ретранслятори. Отже, здавалося б головний персонаж, що рухає сюжет роману – пілот із Росії Єгор Парамонов – це лише ретранслятор справжньої героїні роману – українки з Рівного Анни Янголь, що за фатальним збігом обставин потрапила на той злощасний рейс…
Успішний баварський політик Олівер Морґенштерн із його втомою від життя та ненависної діяльності – лише ретранслятор по поведінки іншого головного героя – кардинала Дюка Апшоу.
Ретранслятором є й юний гравець Національної ліги з американського футболу НФЛ Лоуренс Ґрейс. Хлопець, що виріс у білій родині південного штату, допомагає нам якнайкраще зрозуміти долю його однолітка, гравця команди-суперника – чорношкірого футболіста Брендона Бартона. Власне, із цим головним героєм роману ми не зустрічаємося безпосередньо. Розповідь про нього – лише відзеркалення роздумів Лоуренса. Та насправді… Отой хлопець, якому так пощастило у житті – попри безнадію свого соціального статусу й тренерів-невдах поруч, попри відсутність підтримки з боку керівництва школи й уже падіння в прірву наркотичної залежності, – вибратися з тієї прірви й втілити найсміливішу мрію – грати в НФЛ! Одначе, яку ж страшну ціну довелося заплатити хлопцеві за це везіння…
Сюжет – вигадка. Хоч у це й важко повірити…
У романі «Де немає Бога» Макс Кідрук порушує чимало суспільних проблем. І одна з них (так само, як і в одному з його попередніх романів «Не озирайся і мовчи») – це стосунки батьків і дітей. Ця проблема буквально пронизує роман. Усі головні герої так чи інакше пов’язані з дітьми – власними чи чужими. Врешті навіть у найважчі хвилини свого життя вони змушені опікуватися маленьким янголятком – іранською дівчинкою Лейлою. Так само в ці хвилини вони згадують своє дитинство, своїх батьків. Якими різними були ці стосунки…
Хоча сюжет роману – вигадка автора, адже описаної авіакатастрофи насправді не було. Текст справляє враження вкрай реалістичного. Певно, тому, що автор описує багато реальних подій. Це не лише герої, що мають своїх прототипів. Це найперше, питання, які нас турбують. Сам Кідрук говорить: писав під впливом вражень від найбільш резонансних подій у світі. І дійсно: ми стикаємося й зі педофільним скандалом, що розгорівся в церкві кількох штатів США. Це і жахливе знищення геїв у Чечні. Це й розколотість українського суспільства в оцінці війни. Й заробітчанство в РФ, що процвітає досі. Й наші громадяни в чужих тюрмах за тяжкі злочини, в тому числі перевезення великих партій наркотиків. Це і корупція в дипломатичних колах, яка призводить до того, що дипломати мають непоганий «бізнес» на проблемах співвітчизників… Це врешті-решт загрози з приходом до влади в кількох європейських країнах праворадикальних популістів. І расизм, що піднімає голову в США…
Війна у романі
Хоча роман «Де немає Бога» так само рівновіддалений від патріотичного твору Макса Кідрука «Небратні», як і від технократичного «Бота», все ж ризикну припустити, що Російсько-українська війна, що триває вже шостий рік – має безпосереднє відношення до всього, що в ньому відбувається. І не лише через опис обставин, як війна вривається в життя принаймні двох персонажів – українки Анни Янголь та росіянина Єгора Парамонова.
Війна, яку ми переживаємо з дня в день, гостро ставить перед нашим суспільством питання, на які в той далекий мирний час іноді нам було просто ліньки шукати відповіді. Й одне з ключових із них – про байдужість. Показну чи справжню нечутливість. Страх перед втратою чи бажання ігнорувати очевидні речі, очікуючи, що «хтось замість мене» – піде захищати країну, надаватиме допомогу армії, контролюватиме владу, боротиметься за зміни в країні… Хтось інший. Бо ж я маю лише одне життя. Навіщо ж його марнувати на окопи?..
Якби в книзі не стояла дата видання – 2018 рік, я б сказала, що роман ще й про вибори в Україні. Але ні, Кідрук писав про зростання популізму в інших країнах. Чи цей роман – все ж таки геніальне передбачення? Не виключно. Якщо взяти до уваги інтелектуальний рівень автора й його жвавий інтерес до багатьох країн світу. В будь-якому разі в цьому творі достатньо глибини. Для того, аби кожен читач знайшов відповіді на свої питання. Або принаймні пробував над ними замислитися.
Юлія Билина
