Часто люди ставляться скептично до книг, які видають науковці. Адже лячно зашпортатися за наукові терміни та цитати відомих філософів, а куди ж без цього, якщо ти доцентка. Навіть, якщо ти пишеш художню літературу, то науковиця в тому не засинає, а тому важливо зберегти баланс, аби бути цікавою не лише своїм колегам, а й «пересічним» читачам, якщо вже наклад твоєї книги перевищує наклад монографій втричі.
Книга Марії Титаренко «Комунікація від нуля. Есеї для Мані» саме така. Цьогоріч вона увійшла до довгого списку премії «Книга року ВВС», й доволі часто потрапляє у різні «маст-ріди». Перш за все, тому, що будьмо відверті, не так багато в Україні письменників, які працюють в жанрі есеїв. Та й з рештою тема комунікації в сучасному світі доволі важливо, хоча часто про неї забувають. Марія Титаренко може не лише розмірковувати про цю тему, а й висловлювати експертну думку та ілюструвати її науковими експериментами, адже викладає саме цю дисципліну в Українському Католицькому Університеті.
Есеї для Мані – це така собі спроба передати знання, досвід та життєві настанови донечці, але водночас це вивчення світу, починаючи від 0. Хоча насправді письменниця вважає, що комунікація з диною відбувається ще до народження.
«Якось вона [однорічна донька] побачила метелика за вікном. Мерщій тицьнула пальчиком на скло, щоб його перетягнути вбік. Але він не перетягнувся. Ще раз. Нічого. Розчаровано вона подивилася на мене. Фокус-покус не відбувся», - розповідає Марія Титаренко в одному з перших есеї. «Здається, попереду століття розчарувань у справжньому, бо віртуальне видається досконалішим», - продовжує вона. Й фактично ця думка павутинкою вплетена у більшість історій.
Власне окрім Мані важливі герої книги – це студенти есеїстки. Вона розповідає про завдання, які дає їм та те, як молодь реагує на «дивні» для них вправи. Спробуйте запалити сірник й представити себе за час, доки він горить. Уявили? Ваш сірник догорів? А знаєте, що можна було перехопити його пальцями, аби дати трішки більше часу для горіння, а відповідно й власних слів?
Кожен есей – це низка думок, поглядів та ідей. Авторка, разом зі своєю донькою заново відкриває світ, вчиться бачити ширше, переоцінює власні погляди на життя та повертає собі дитячу щирість й захват. Зважаючи на чималий досвід Марія Титаренко майстерно підбирає слова, часом, в цілі абзаци складаються з синонімів, й ти розумієш на скільки багато мова і як мало ми нею послуговуємося.
Звісно, в есеях багато відсилок до творів, чи наукових праць. Й раз у раз ти або підкреслюєш те, що зацікавило, або одразу йдеш «гуглити». Часом хотілося б «осучаснити» видання, додати QR-коди з посланнями на відео, чи тексти. Але чи не втратиться тоді ота комунікація між читачем та книгою? Адже саме про сучасну гаджетизацію так часто пише авторка.
Збірка сподобається тим, хто любить відкривати щось нове, а також розмірковувати про світ навколо. Звісно, ідеально її читати майбутнім батькам, адже скоріш за все вони краще зможуть зрозуміти у майбутньому своє чадо та налагодять комунікацію від нуля.
Перегорнувши останню сторінку книги залишається лише одне питання: «А як можна потрапити на курс Марії Титаренко? Адже хочеться ще!».
Анна Єкименко-Поліщук
