Я вирішила поговорити з вами про відомого українця, книга про якого бриніла на вустах людей, переповнювала стрічку Фейсбуку та промовляла з екранів телевізорів, ще зовсім недавно. Василь Стус - визначна постать в українській культурі та політиці. Він з усіх сил боровся за свою батьківщину і своєму шляху його не зупинили ні люди, ні металеві грати. Але всі ми смертні, 4 вересня 1985 року перестало битись серце великого поета. До роковин смерті Василя Стуса я і вирішила присвятити цю статтю. Нижче на вас чекають цікаві факти про письменника та, звісно ж, підбірка книг.
Чесно кажучи, про нього я сама пам’ятаю дуже мало. Так, ми проходили по шкільній програмі його твори, але в голові не відклалось практично нічого вагомого про нього. Зараз і собі нагадаю і вам розповім.
Ми будемо крокувати разом з Василем по його життєвому шляху і почнемо, як годиться, з дитинства. Уявіть люту українську зиму, кажуть колись мело снігом і морозило мінусовою температурою не так як зараз. 1938 рік, в Рахнівка родина Стусів очікує народження свого сина і вони навіть уявити не можуть наскільки особливим він буде. Четверта дитина з’являється 6 січня, якраз напередодні Різдва. Розповідати про перше слово і брудні пелюшки ніхто не буде, а от шкільні роки історія явно цікавіша.
Вже 5 років він вивчає цей світ своїм юним мозком, черпає інформацію з різних джерел, але йому цього мало. Саме тому рішучий малюк вирішує взяти долю у свої руки і вирушає до школи. Ніби все гаразд, але парадокс в тому, що батьки навіть не здогадувались, що Василько сам пішов до школи.
Батьки залишали його на господарці, поки самі ходили на роботу і не одразу дізнались, що цей час він витрачає на те, щоб здобувати нові знання. Минуло досить багато часу перш ніж в родині дізнались про вчинок хлопця. Це сталось цілком випадково, коли вчителька запитала у мами, чому Василько ходить до школи босоніж. Мати, звісно, була в шоці і мала намір заборонити хлопцю продовжувати ц свавілля, але все ж вчительці вдалось вмовити її відпускати дитину на заняття. Погодьтесь, змусити дитину ходити до школи не так легко, а ще так щоб їй сподобалось і вона сама тягнулась до знань, тут потрібне неабияке бажання. Крім навчання, юному чоловікові доводилось виконувати багато роботи по господарству. Адже, коли родина переїхала на Донеччину, щоб уникнути примусової колективізації, їм довелось починати все з “0”. Діти, як годиться, підртимували своїх батьків і всіляко допомагали їм. Ось Василько біжить з тачкою на поле по картоплю, а потім повільно суне наповнену назад. А ось він вже суне тачку з вугіллям, яке зібрали на териконі. Не солодко, скажу я вам. Таким було дитинство поета, насичене, як турботами, так і новими знаннями.
Але зробимо перерву на секунду, аби я могла розповісти про книгу “Листи до сина” Василя Стуса.
Що спонукає батьків ділитися власним досвідом зі своїми дітьми? Естафета від покоління до покоління кожну сотню років набуває нових форм і глибин, але мета та сама: пошук близькості, застереження від помилок і небезпек, імпульс для зростання. Батьки незалежно від обставин мусять навчити своїх дітей жити в реальному світі. Листи Василя Стуса до сина Дмитра — не просто історія родини, це частина епохи, непересічна складова становлення нашої ідентичності. Іншої можливості, ніж писати листи, у поета не було. Не кожен батьківський досвід буває почутим. Але Стусів став «класикою», яка сьогодні набуває нових значень.
Цікавим є той факт, що через багато років після свого народження, вже будучи ув’язненим він запитав у старого в’язня, що означає народитись в переддень Різдва. Досвідчений чоловік відповів: “... милість Божа, велике щастя. Але кому багато дають, з того й багато спитають”. І справді, життя підкинуло Стусу чимало випробувань, крізь які він пройшов з гордо піднятою головою, не втративши ані крихти своєї гідності.
Любов до української мови передалась автору разом з материнським молоком і він жодного разу не зрадив їй. Саме вона стала рушійним фактором у виборі професії, наш маленький Василько стає вчителем української мови та літератури у сільській школі. Та це не єдина професія, яку авторові вдалось опанувати за життя. Василь Стус працював - підземним плитовим в шахті “Октябрська”, літературним редактором газети “Социалистический Донбасс” (1963 рік) також заробляв на життя, працюючи у Центральному державному історичному архіві, згодом — на шахті, залізниці, на будівництві, в котельні, в метро.
З 1966—72 — старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР. Але свою мову та країну він любив однаково палко, будь-то в шахті чи за вчительським столом. Сучасники поета згадують випадок, що стався у роки його студентського життя. Якось в університетській їдальні, хтось, не знаючи Василя і його любові до української мови, насмілився зробити хлопцю зауваження: мовляв, чому ти розмовляєш українською, невже не можеш розмозмовляти нормально? Я собі уявляю який шок він пережив у цей момент, вдарили по найболючішому місці, але наш автор був не просто таким собі юнаком, він був борцем. Саме тому вже за секунду кривдник його рідної мови висів за шкварки в сильних руках хлопця і слухав крик душі Стуса: “Замовч, негіднику!”.
Про боротьбу, самовідданість та любов Василя Стуса до своєї держави можна прочитати в книзі “Заборонений” Сергія Дзюби. Доречі, за мотивами книги була знята однойменна кінострічка, де режисери спробували показати яким насправді був автор. І вийшло у них дуже навіть гарно, актор, що виконує роль головного героя передав дух автора дуже гідно.
І про книгу, що доступна для замовлення за вигідною ціною, як завжди на Bookopt. Колишній аспірантці, яка працювала над дисертацією про життя і творчість видатного поета Василя Стуса, а нині за волею обставин стала медсестрою, запропонували доглядати помираючу від важкої хвороби жінку. Як виявилося важкохвора у минулому була полковником КДБ і багато разів зустрічалася зі Стусом, особливо в останні дні його життя. У романі надзвичайно насичено змальовано життя поета на його рідній Донеччині, в оточенні друзів, педагогів і літераторів, і в концтаборі — де утримували в’язнів совісті, ставлячи їм у провину їхні переконання. Чимало уваги приділено у романі й долі останньої рукописної збірки поета.
А ми з вами помалу рахуємось до завершення історії, але для початку поговоримо про перший арешт автора. Пристальне око “великого брата” вперше звернуло свій зір на поета у 27 років, за участь в протесті проти арештів у колах української інтелігенції його відраховують з аспірантури. Не за горами і перше тюремне ув’язнення, яке призначають у 1971 році. За звинуваченням у «систематичному виготовленні й розповсюдженні документів, що ганьблять радянський державний і суспільний лад». Можливо це зламало б когось іншого, але точно не його. Після звільнення з місць позбавлення волі поет повертається на волю і з не меншим ентузіазмом продовжує свою діяльність. Вступає до Української Гельсінської спілки і далі бореться за неньку Україну. Хоч “провину” свою він відсидів, пильний взір вдали продовжував спостерігати за життям бунтаря. Згодом, для Василя Стуса вигадують нову провину і арештовують, як “особливо небезпечного рецидивіста”.
Тут я просто не можу не перерватись на книгу, що розповідає про тюремні роки життя поета - “Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР” Вахтанг Кіпіані.
В книзі відкрита правда про кримінальну справу, життя і смерть Василя Стуса. У книжці зібрано архівні документи з кримінальної справи Василя Стуса, покази свідків, листи поета з тюрми, спогади його рідних та друзів. Ознайомившись із наведеними матеріалами,читачі дізнаються про невідомі факти щодо життя, ув’язнення та загибелі Стуса, які досі охороняли під грифом «Секретно».
Життя випробовувало його на кожному кроці, навіть будучи за гратами не залишало його у спокої. Одного разу він ледь не попрощався з життям, коли в камері його поранили заточкою. Крихкий людський організм, що тримав у собі неймовірно сильну душу, в результаті поранення пасе задніх і у Стуса відкривається внутрішня кровотеча. Та рятувати його ніхто не біжить, лише після організованого Іриною Калинець та Надією Світличною голодування до вмираючого направляють лікаря. Внаслідок отриманого поранення поетові вирізають дві третини шлунка, та він не втрачає оптимізму та говорить: “Мені вшили зеківський шлунок, він тільки баланду приймає”.
Відійшов у кращий світ Василь у 1985 році, тоді він відбував 10-річний термін ув’язнення в концтаборі Пермської області. На Стуса упали важкі 90-кілограмові нари: дехто вважає, що це було навмисно спланованим вбивством, інші — нещасним випадком.
Нечувана жорстокість влади проявляється не лише у ставленні до живої людини, вже після після трагічної смерті автора рідним забороняють забрати тіло на Україну. Аргументували свій вчинок законом, згідно з яким навіть мертвим в’язень мусів відбути повний термін.
Ми ж сьогодні можемо лише дякувати Василю Стусу за той спадок,
який він залишив нам у вигляді своїх поезій.
Bookopt - читати модно!
