Від цієї книги я багато чого не чекала, скоріше, брала з деяким побоюванням. В принципі, побоювання не виправдалися. Однак сказати, що вона справила на мене величезне враження, я теж не можу. А перешкодила цьому одна раніше прочитана книга - "Шпана". У порівнянні з нею "Моя геніальна подруга" здається трошки надуманою, згладженої, якийсь "дівчачої". Плюс до цього головні герої не викликали у мене ніяких емоцій, ні позитивних, ні негативних. Ось здивування викликали, так. Тому що вчинки жодної, ні інший не піддаються логіці. І їхнє ставлення один до одного теж дуже-дуже дивне. Схоже чимось на відносини подружжя, деякий час одружених, але вже втомилися один від одного. І незрозуміло, чи варто розлучатися, бо то знову виникає любов-залежність, то знову хочеться скандалити. Загалом, в цілому, це хороша книга, не ця несподівана, але цікава спробою описати життя післявоєнної Італії.

Нарешті руки дійшли до знаменитого неаполітанського циклу. Пристрасті киплять в цій Італії. Дівчата зовсім молоді, а в голові тільки хлопці. Як при цьому Олену встигає вчитися - для мене загадка. Я якось на другому курсі закохалася, так мало сесію не завалила - в голові одна романтика була. Більше так не робила. А вже в 14-16 мені до хлопчиків справи не було ніякого, я тільки вчилася і читала. Ферранте транслює через Лену самозамилування своїм стилем: коротким, по суті. На здоров'я, звичайно, але це не означає, що барвистий і пишномовний стиль гірше, на любителя. Все ж сама Олену читає абсолютно різні книги і насолоджується ними. Імпонує основна ідея, до якої доходить Олену до кінця, не без допомоги вчительки, яка її весь час підштовхувала вчитися, про неосвічених плебеїв і інтелектуальному патріціанстве. Що без знань твій стелю - це трохи дорожче сукні і телевізор, але при цьому все життя пройде повз. Все ж з думкою деяких про те, що неаполітанська серія - найкращі з усіх книжок, - я не можу погодитися. Але що було далі, звичайно, із задоволенням буду дізнаватися, тим більше там така бомба закладена в самому кінці. Чимось схоже на "Рабиню Ізауру", треба брати.

З самого початку, книга чіпляє своєю реалістичністю і зацікавлює сюжетом. Немов читаєш чиїсь реальні спогади і наповнюєшся духовно, щось переобдумиваешь в життя. Це настільки правдоподібно, що я вважаю автор просто описала свою автобіографію. Звідси і небажання поширюватися про себе і своє реальне ім'я. Написано ладно, складно, жваво. Кінцівка останньої книги навіть змусила мене пустити сльозу. Загалом, геніально.