Девід Коперфілд

Якщо сприймати книгу як своєрідну казку про шляхетну душу, то мені вона сподобалася. Після неї хочеться стати краще. Можливо, ідеалу ніколи не досягти, але все ж хочеться хоча б наблизитися до того, як сприймає світ Девід. Хочеться бути доброю до ближніх, не судити людей, не мстити, не злитися і не ображатися, бути вдячною, не боятися йти вперед, щоб не сталося. І не для того, щоб отримати щось від світу, а просто тому що позбувшись від цього негативу дійсно легше жити і простіше концентруватися на реальних проблемах, а не на грудці комплексів, страхів і упереджень. Не думаю, що можливо і необхідно ставати прямо таким, як Копперфільд, але у нього є чому повчитися. Я щиро рекомендую книгу Девід Копперфільд.

В 9-10 років я дуже, дуже "захворіла" Діккенсом і перечитувала запоєм все, що могла знайти в бібліотеці. Старенька бібліотекарка все охала і намагалася мені підсунути Носова і Драгунського, я слухняно їх брала теж, із задоволенням читала, але наступного разу знову підбиралася до полиць з Діккенсом і вибирала собі наступну книгу. Любов до його книг збереглася до сих пір.

Історія про хлопчика, що ріс без батька і про всі складнощі і прикрощі, що випали на його долю. Початок книги не може не чіпляти несправедливістю і жорстокістю по відношенню до дитини. Але як тільки справедливість починає відновлюватися, сюжет втрачає свою гостроту і стає нудно. Персонажі, як найчастіше буває у Діккенса, різні, і описані добре. Хочу відзначити, що негативні персонажі викликали у мене обурення і бурю емоцій, а таке буває дуже рідко. В цілому книга хороша, підійде для спокійного і неспішного читання затишними вечорами. Моя оцінка 8 з 10