Вежу Ластівки я прочитав на одному диханні ще на початку місяця, але рецензію вирішив написати тільки зараз. Ця частина здалася мені однією з найцікавіших, нарешті Йен і Геральт більше не контактують і настала черга славних битв і пригод, а не любовних переживань на половину книги. Хоча може у мене таке ставлення після пройдених ігор з Відьмак, де постійно були контракти на чудовиськ і славні битви з людьми, заплутані історії де від тебе залежить фінал. Переживаю за всіх героїв, особливо за Цири, адже вона потрапила до не просто бандиту, а до самого БонАрт, легендарному наймита, фехтувальникові, який не знає пощади. І якби ж то її хотіли привезти до імператора Імгиру, але її хочуть просто вбити і викинути, положення не найкраще. Ось за Геральта переживати не доводиться, у нього дружина що треба, з ними він не пропаде.

Вежа Ластівки це вже шоста прочитана книга з циклу про Відьмака. Вона ж передостання в усій цій історії. Чим ближче ми підходимо до розв'язки, тим більш несподівано стають повороти сюжету, оповідання набирає стрімку швидкість, якісь моменти виявляються настільки шокуючими, що аж дух захоплює і в голові не вкладається, наскільки автор все продумав, закрутив і створив надзвичайно атмосферне і живий світ.

Незважаючи на те, що і в цій частині герої так і не зустрілися і продовжують виживати поодинці, книга здалася мені набагато цікавіше попередньої. Геральт і Йенніфер намагаються відшукати Цири, що постійно піддає їх життя небезпеці. А сама дівчина насилу змогла уникнути смерті. Мене порадував фінал, коли Цири зрозуміла, що її насправді ніхто не кидав, і ті, хто повинні були її захищати самі потребують допомоги і захисту. У цей момент вона стала тією героїнею, яка мені подобалася в перших книгах. І все ж я раптово усвідомила, що перші частини відьмака мені подобаються набагато більше. У них немає стільки придворних інтриг і "бруду". Продовження обов'язково прочитаю, але великих очікувань у мене немає.