«Йому було сорок два, і він не бачив перед собою нічого..»
Початок ХХ століття, американський університет, кафедра англійської літератури – цих трьох фраз було достатньо, щоб виокремити цю книжку з сотень новинок, що постали на українському ринку цього року.
Джон Вільямс, будучи професором англійської словесності, написав роман «Стоунер» у 1963, але той не став популярним у свій час, а отримав визнання вже у 21 столітті. Українською перекладений вперше.
Автор не тримає великої таємниці, що нас чекає попереду. У перших рядках ми дізнаємось фінал, але забудемо про це і щиро здивуємося, коли повернемось до початку. Він неодноразово повторює цей прийом – у трьох словах розкриває суть, а потім далі оповідає історію.
Наш герой - Вільям Стоунер - не був мрійником, бачив себе у майбутньому фермером і без ентузіазму пішов до університету вивчати сільське господарство. Не був блискучим студентом, але старанно виконував завдання. На другому курсі неочікувано щось «схвилювало і здивувало» його, «слова залишались словами на сторінках книжок, і він не бачив користі з того, що робив», але «ніби за їх простим, сухим значенням він міг виявити ключ, який приведе його туди, куди він мав намір піти» - так увійшла в життя Вільяма англійська література, курс якої викладав Арчі Слоунер. На його уроках Вільям відчує потребу змінити все: кваліфікацію, рід занять, своє майбутнє.
Яким є Вільям Стоунер?
Пристрасним у навчанні? Коли його цікавить предмет, він може годинами натхненно читати, переписувати тексти, готувати лекції, правити роботи студентів та вести аспірантські семінари. Зі стриманого викладача оглядового курсу для новобранців він трансформується у людину, про яку говорять, веде курси з античної та середньовічної літератури, на які мріє потрапити більшість студентів.
Хорошим другом?
Ті, кого Вільям вважав справжніми друзями, пішли у небуття, ті, хто залишився – просто зв’язані звичкою люди, що час від часу зустрічаються перекинутись кількома десятками слів.
Щасливим сім’янином?
З цим питанням особливо складно, адже від початку видно, що його стосунки будуть битись о глуху стіну, і поодинокі моменти щастя не зможуть заповнити прірву пустоти, що утворилась у серці Стоунера.
Він кохається своїм кабінетом, книжками, що наповнюють його світ - відчуває жорсткість обкладинок та сипучість сторінок, магію історій та образів, що виринають назовні, наповнюючи світанковий туман.
Найгірша риса для мене у Стоунері – нерішучість і пасування перед змінами. Він непевний в усьому – у коханні, праці, мріях, дружбі. Коли є натхнення і енергія пробивається крізь жорстку шкаралупу, ми спроможні побачити неймовірну особистість - цілісну, натхненну, живу, але світло полишає кімнату і наш герой втікає до внутрішньої комори, де може сидіти роками, не відчуваючи дискомфорту через втрачені можливості. А так хочеться, щоб він скористався моментом, поставив свої інтереси над потребами оточуючих, які на нього не заслуговують, і розкрив свою сутність у повній мірі.
Це гірка і прекрасна історія водночас, адже вона говорить, ким ми можемо бути і протиставляє наші можливості лінощам і нерішучості. У герої можна впізнати себе. Ця історія надихає, адже жоден з нас не захоче стати Стоунером.
Олена Бражник
