Бувають книги, які читаєш і бажаєш, щоб вони ніколи не закінчувались – до автора виникає лиш одне прохання (навіть крик душі): «Не переставай писати!!!» Коли читання поглинає і вириває з реальності настільки, що випірнувши нарешті назовні зі сторінок, ти відчуваєш розпач і розчарування.
Виникає запитання: чому ця книга не втрапила мені до рук раніше? Чому цей безсумнівний шедевр світової літератури не вивчають в наших школах? Натомість нам підсовували «Хатинку дядька Тома», «Смерть у Венеції», «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…» та ін. Ні в якому разі не хочу применшувати літературні заслуги авторів перелічених творів, можливо навіть знайдуться вдячні читачі, які будуть від них у захваті, однак у мене особисто їх прочитання не викликало нічого, крім нудьги і думок на кшталт: «О, Боже, коли це вже все закінчиться?» (я був порядним учнем, тому доводилося читати усю літературу, яку нам задавали в школі)…
Якщо у вам цікаво, чому саме необхідно викладати «Пересмішника» в школах та й взагалі чому варто читати цю книгу, спробую довести свою думку.
Як на мене, виховальний вплив роману є безсумнівним і беззаперечним. Гарпер Лі достукається як до дитячих сердець, так і до дорослих, змусить якщо не переосмислити, то щонайменше добряче задуматися над життєвими принципами й пріоритетами. Чи не такий підхід важливий для навчання дітей у школі? Та й більшості дорослих не завадить почерпнути для себе немало корисного.
Багато актуальних і доречних питань піднімаються авторкою у романі: порядність, вихованість, боротьба зі страхом, ціна статусу у суспільстві, повага до людської гідності, виклик системі тощо.
У цьому творі мені видається прекрасним все: від імені головної героїні (в українському варіанті воно звучить як «Всевидько» - і це шикарний переклад) до задумки твору, яка є настільки глибокою, що осягнути її одразу - даремне заняття. По хорошому, на це піде не один день, а то й тиждень. Особисто я прокручував у себе в голові події роману та намагався зрозуміти ідеї авторки протягом місяця. При цьому дивувався, як у такі доволі легкій і невимушеній формі вдалося викласти такі багатогранні й необхідні для розуміння питання. Фактично до самої кінцівки не зрозуміло, чому книга має таку назву, але коли приходить усвідомлення цього тонкого задуму Гарпер Лі, то від цього можна отримати певний катарсис.
Загалом від читання отримуєш задоволення і їжу для роздумів. Що ж іще може бути основними задачами книги, як не ці фактори? Лише одного такого роману достатньо для письменника, щоб увіковічити його ім’я. Цілком заслужена Пулітцерівська премія.
Водяник Андрій
